Експертні опитування

9 жовтня 2013

«Державна етнонаціональна політика України: оцінки ефективності»

Україна – одна з небагатьох пострадянських країн з поліетнічним складом населення, де міжнаціональні та міжконфесійні проблеми і конфлікти завжди вирішувалися без насильства  і кровопролиття. Наша країна не лише гарантувала на законодавчому рівні права національних меншин, а й забезпечила відповідні умови для їх самоорганізації та відродження. Таким чином, як зауважив Президент України В.Янукович у своєму виступі на Міжнародному Саміті лідерів національно-культурних і релігійних громадських об’єднань, в Україні створені всі умови для розвитку та утвердження самобутності всіх без винятку національних громад. Водночас у резолюції за підсумками Саміту його учасники акцентували увагу і на існуючих проблемах, що мають як історичні корені, так і пов’язані з геополітичним становищем України. Від часу прийнята резолюції Саміту минув рік. З метою здійснення громадського контролю виконання його рішень Інститут прав людини і запобігання екстремізму та ксенофобії (IHRPEX) спільно з Асоціацією національно-культурних об’єднань України здійснив експертне опитування.  Дане опитування мало на меті  також оцінити стан справ в сфері захисту справ національних меншин і представників релігійних об’єднань та деномінацій.  

Головний висновок, який можна зробити за результатами експертного опитування –  наявність об’єктивного запиту на оптимізацію державної етнонаціональної політики України з метою підвищення її ефективності. Експерти констатують певну стагнацію та дистанціювання держави у вирішенні існуючих проблем в даних сферах. Так, дві третини опитаних вважають, що ситуація в сфері міжнаціональних і міжконфесійних відносин або погіршилась або не змінилась. Лише кожен четвертий опитаний вказав на суттєві позитивні зміни. Також тільки 26% респондентів визнали ефективність етнонаціональної політики, яка здійснювалась державною владою протягом останніх трьох років (40,7% опитаних вважають, що цілеспрямована державна політика в даній сфері взагалі була відсутня). З іншого боку, більшість проблем, про які йшла мова вище, не є системними, а охоплюють окремі етнічні групи. Йдеться про депортованих кримських татар, що повертаються до Криму, про ромів, дезадаптація, ексклюзія та дискримінація яких є загальноєвропейською проблемою, а також про мало чисельні етнічні групи -  караїмів, кримчаків та гагаузів. Караїми та кримчаки є, фактично, етносами, що знаходяться на межі зникнення та втрати етнокультурної ідентичності. Разом з гагаузами саме вони належать до груп, на збереження самобутності та унікальності яких спрямовані положення таких засадничих міжнародно-правових угод як Рамкова конвенція про захист національних меншин та Європейська хартія регіональних мов або мов меншин. Значна частина експертів визнала становище цих етнічних груп в Україні незадовільним. Ключове питання виживання цих груп як самобутніх етносів – збереження культурної спадщини та мови.  

Окремі проблемні моменти, зокрема, подвійне громадянство, властиві для сучасного становища українських румунів та угорців, а також євреїв. Проте експерти вказують на те, що ці проблеми не потребують термінового втручання держави в «авральному» порядку. Що стосується тих питань, які є актуальними для більшості представників національних меншин України, а отже потребують вирішення саме на державному рівні, це питання дошкільної, шкільної та вищої освіти, спрямованої на збереження та розвиток традиційних національних культур; вільне користування мовами, які отримали статус регіональних, у судочинстві, офіційному документообігу, місцевому самоврядуванні, інформаційній, освітній та культурній сферах; створення та функціонування ЗМІ національних меншин. Всі ці питання окремо виділені у Рамковій конвенції про захист національних меншин і Європейській хартії регіональних мов або мов меншин, ратифікованих нашою державою. «Рубіж», що визначає міру державної уваги до національних меншин, це національно-культурна автономія. Більшість експертів– 56% не підтримують законодавчу можливість надання національним меншинам в Україні подібного права. 

Щодо релігійно-конфесійних спільнот, то експерти відзначають досить високий стандарт толерантності і свободи віросповідання, досягнутий в Україні в пострадянський час. Водночас, не можна ігнорувати окремі проблеми, які в тій чи іншій мірі зачіпають всі релігійні спільноти та вірян (релігійних) як окрему соціокультурну групу населення. Згідно з оцінкою експертів до них в першу чергу належать: 

1. внутрішній розкол православ'я в Україні; 

2. ігнорування важливої ролі церкви як морально-духовної опори суспільства; 

3. незавершеність процесу повернення культових споруд, перепони, які чиняться побудові нових культових споруд;  

4. дискримінація з боку держави, порушення прав і свобод віруючих (останнє стосується переважно представників нових релігійних культів). 

Додатковий виклик, що його висуває перед українським законодавством приєднання до Європейських документів,  полягає у підвищенні ролі національних меншин та їх представницьких організацій у плануванні, ухваленні, здійсненні та контролі ефективності рішень, які стосуються долі та статусу цих національних меншин. Певні кроки в цьому напрямі вже зроблені. Проте майже 75% експертів переконані, що умови, які забезпечують участь представників національних меншин у державних справах не створені взагалі (33%) або створені лише частково (41%). Водночас дві третини опитаних (64%) вказують, що законодавче забезпечення прав національних меншин в цілому цілком задовільне, проте залишаються деякі неврегульовані питання. Отже, недостатній рівень участі представників національних меншин у державних справах обумовлений не законодавчими обмеженнями, а відсутністю діючих механізмів, каналів та органів, які б цю участь реально забезпечували. Дається взнаки також відсутність чітко прописаної Концепції державної етнонаціональної політики, на необхідності розробки та затвердження якої наголошують 22 з 27 опитаних нами експерти.  

Необхідною умовою покращення ситуації експерти вважають відтворення у системі центральних державних органів виконавчої влади спеціального органу, відповідального за  формування та реалізацію державної політики у сфері міжнаціональних  відносин та  захисту прав національних меншин України. Про відтворення мова йде тому, що ліквідацію Державного комітету України у справах національностей та релігій більшість експертів розцінюють негативно. Щодо органу, який може його замінити, то слід сказати, що він повинен бути не просто директивною структурою в Києві, а ефективно взаємодіяти з місцевою владою з урахуванням регіональних та територіальних особливостей міжнаціональних відносин. Також респонденти вказали, що роль громадських організацій національних меншин України в плануванні курсу етнонаціональної політики держави повинна бути більшою, ніж зараз. Отже, розумно було б створювати такий орган, який здійснював би свої повноваження на основі формули «1+1+1», тобто паритетної участі центральної влади, місцевої влади (чи органів місцевого самоврядування), а також представників національно-культурних об’єднань громадян. 

Один з вихідних пунктів державної політики у сфері захисту прав людини, та представників національних меншин зокрема, це оцінка рівня дискримінації за людей в суспільстві за тими чи іншими ознаками. 23 з 27 (85%) експертів визнали, що в сучасній Україні мають місце випадки дискримінації за ознаками етнічної, мовної або релігійної належності. Сам по собі цей факт не дивує, адже такі випадки час від часу трапляються у будь-якій великій державі з поліетнічним та полікультурним складом населення. Проте справа не в фактах, а в тому, що на думку експертів в Україні відсутні ефективні політико-правові механізми запобігання та протидії проявам дискримінації за відповідними ознаками (33% експертів вважають, що таких механізмів немає або вони не діють, а 45% - що існуючі механізми неефективні). Таким чином, моніторинг стану справ із дискримінацією – ще одне актуальне на сьогоднішній день завдання державної влади.  

На завершення відзначимо, що абсолютна більшість експертів визначили мультикультуралізм як найбільш прийнятну для України модель міжнаціональних та міжконфесійних відносин,  а відносна більшість (46%) – що держава та релігійні об’єднання мають дотримуватись принципу невтручання у справи один одного, орієнтуючись при цьому на партнерство як стратегічну мету заради суспільного блага.    

Аналітичний звіт за матеріалами експертного опитування на тему: «Державна етнонаціональна політика України: оцінки ефективності»