Статті

21 грудня 2010

Виступ Олександра Фельдмана на Міжнародній конференції "Світ без нацизму"

Виступ 

засновника Інституту прав людини і запобігання ксенофобії та екстремізму (IHRPEX), народного депутата України Олександра Фельдмана на Міжнародній конференції "Світ без нацизму - глобальне завдання всього людства". (м.Москва, 17 грудня 2010 року) 

Шановні пані та панове! 

Тема мого виступу - антинацистська політика та національно-державне будівництво в пострадянських країнах. Звернення до цієї теми викликане певними протиріччями, що виникли в процесі національно-державного будівництва в деяких пострадянських державах, в тому числі і в Україну. 

20 років тому на уламках СРСР з'явилися нові держави. Незважаючи на те, що ці події отримали назву «параду національних суверенітетів», власне завдання національного будівництва, в звичному розумінні цього слова, в наших країнах почали реалізовуватися набагато пізніше, ніж вирішення державно-політичних завдань. Це одна з відмінних рис наших пострадянських країн, яку сміливо можна вважати прикладом сприятливого збігу політичних обставин. 

Завдяки тому, що дезінтеграція колишньої радянської імперії проходила за адміністративно-республіканською, а не за етно-національною ознакою, нам вдалося уникнути реалізації найбільш небажаних історичних прецедентів. Наша багато в чому неусвідомлена відмова від традиційних концепцій формування націй при розпаді СРСР - виявилася конструктивнішою і прийнятнішою, оскільки ми маємо справу зі складними мультиетнічними, мультикультурними, багатомовними і мультирелігійними спільнотами. Завдяки цій нашій «пострадянськості», у своїх національних форматах, нам якось вдавалося усі ці роки вирішувати і згладжувати ті міжкультурні суперечності, з якими сьогодні починають стикатися країни Європи. 

Два десятки років нам було потрібно на подолання внутрішніх економічних криз, на формування законодавчої бази, на зміцнення державних суверенітетів і побудову ефективних інститутів державної влади. У більшості пострадянських країн, ці процеси не завершені і на сьогоднішній день. Але тільки зараз питання національного будівництва, які здавалися раніше багатьом «несвоєчасними», починають хвилювати представників еліт, експертів і пересічних громадян. 

Можна з упевненістю сказати, що останні кілька років на пострадянському просторі стали часом активних пошуків національної ідентичності, часом оцінок національної історії, часом осмислення національних символів і культурних традицій. 

І цілком закономірно, що саме зараз ми починаємо зіштовхуватися з першими гуманітарними викликами на цьому шляху. 

Поширення ксенофобії і політичного радикалізму; зростання неофашистських настроїв серед молоді; зростання популярності націоналістичної партії «Свобода» на останніх виборах в Україні; недавні заворушення на Манежній площі в Москві - все це яскраві сигнали до того, щоб спільно шукати відповіді на нові виклики. 

Реальним підтвердженням усього сказаного, можуть служити окремі протиріччя, через які вже встигла пройти Україна... 

Як відомо, на початковому етапі становлення України, помітний вплив на процеси в нашій країні мали націонал-патріотичні концепції формування нації. При цьому, хочу зазначити, що українські націонал-патріоти кінця 80-х-початку 90-х років були високо освіченими представниками гуманітарної інтелігенції, на відміну від нинішніх «шарикових» і «швоньдерів», які називають себе свідомими націоналістами. Націонал-патріотами «першої хвилі» закладалося таке розуміння української нації, яке було засноване на культурно-історичній, етнічній та мовній єдності. Через невирішеність величезного комплексу соціально-економічних питань, високу політичну конфліктність і через опір лівого електорату індустріальних регіонів - ця модель так і не була повністю реалізована. 

Наступна спроба реанімації цієї ідеї була зроблена тільки через 15 років, у п'ятирічку правління помаранчевої еліти. Багато питань у сфері національного будівництва набули особливої гостроти, оскільки помаранчева влада зайняла наступальну позицію. 

Був проголошений курс на прихильність до однієї культурної традиції, що завдало шкоди іншим культурним традиціям, які історично склалися в Україні. 

Були зроблені зусилля реалізувати агресивну асимілятивну політику в галузі освіти, культури та мови, що спровокувало соціальне відчуження і зростання невдоволення. 

Відстоювання уніфікованої, мононаціональної моделі держави призвело до поширення націоналістичного дискурсу та зростання етнічної нетерпимості. 

Не залишилася осторонь також сфера національної історії, яка стала заручницею націоналізму. Всупереч фактам і здоровому глузду, «свої» і «чужі», «друзі» і «вороги» - почали ідентифікуватися за критеріями національної приналежності. Кульмінацією цього процесу стали наполегливі зусилля з героїзації Української повстанської армії - УПА, її командира Романа Шухевича та лідера радикальної Організації українських націоналістів - ОУН Степана Бандери. 

У результаті реалізації цього помилкового вектору державного будівництва, «благі наміри» і проекти помаранчевої влади, зіткнулися з відторгненням, завдали шкоди іміджу країни і виявилися дискредитованими в очах мільйонів громадян України. 

Помаранчева влада пішла, але політики й суспільство змушені тепер пожинати плоди цих недалекоглядних експериментів. 

Вперше у своїй новітній історії, Україна зіткнулася із загостренням націоналістичного синдрому. За даними моніторингу міжнаціональних відносин, проведеного Інститутом соціології НАН України починаючи з 2002 року, в українському суспільстві відбувається різке зниження міжетнічної толерантності. Так, у порівнянні з показниками першої п'ятирічки української державності, число українців, готових прийняти росіян в якості близьких друзів або родичів зменшилася з 80% - до 45%. Рівень толерантного ставлення до євреїв знизився з 30% - до 8%. 

Загрози поширення ксенофобських настроїв і можливого відродження нацистських проявів, стають реаліями повсякденного життя в Україні. Щоб переконатися в цьому достатньо проаналізувати український Інтернет-простір, який за «нульові» роки стало розсадником ненависті та ксенофобії. У результаті, побутова нетерпимість до інородців почала поступово трансформуватися в усвідомлену підтримку радикальних політичних сил націоналістичного та екстремістського спрямування. 

Наслідком таких тенденцій стали електоральні успіхи націоналістичної партії «Свобода» на останніх місцевих виборах і розквіт десятків інших рухів, що сповідують ультранаціоналістичну, націонал-соціалістичну ідеологію. 

Нові праві успішно використовують соціальні протестні настрої і сіють насіння розбрату в головах українських громадян, залучаючи до своїх лав все більше число радикальної молоді. 

Їх новизна і одночасно небезпека полягає в тому, що вони діють в логіці легального демократичного простору, дотримуючись всіх формальних правил і законів. Насторожує і той факт, що «нові праві» знаходять своїх симпатиків у тих регіонах України, які довгий час демонстрували стійкий імунітет і неприйняття ідеології націоналізму. 

У підсумку на карті стоїть тендітна гармонія міжнаціонального миру, вистраждана протягом довгої спільної історії, з усіма її складними компромісами. 

Шановні колеги! 

Для нас важливе усвідомлення спільної пам'яті наших народів, загального історичного досвіду, вироблених практик знаходження міжнаціонального компромісу і взаєморозуміння. 

У зв'язку з цим виникає кілька принципових питань, відповіді на які допоможуть подолати деякі протиріччя національно-державного будівництва. 

Питання перше - що слід розуміти під «нацією» в епоху глобалізації, в період повсюдного розмивання державних, національних і культурних кордонів? 

Як ми вже переконалися, класичне історичне розуміння нації, яке ґрунтується на тому, що нація передує державі і створює її - в українських умовах не прижилося. У Європі цей тип державного будівництва часто приводив до етнократії і нерідко закінчувався болісним розпадом держав за етнічним принципом. Більш того, така модель може загрожувати нацистськими екстремальними варіантами, оскільки не враховує складну багатоетнічну, багатокультурну і багатомовну структуру суспільства. 

На відміну від цього підходу, існує інша модель національно-державного будівництва, відповідно до якої складалися такі держави як Британія, Франція і на основі якої будується сьогодні Російська Федерація. У цих країнах - нація формувалася на базі держави. 

Ця модель виявилася найбільш релевантною для України, як для країни з мозаїчною релігійною, культурною, історичною та етнічною специфікою. На тлі цієї складної специфіки в нашій країні, останнім часом, стало з'являтися єдине розуміння і повага до українського громадянства, як до об'єднуючої ознаки. Це надає сьогоднішній українській нації більшою мірою громадянський, ніж виключно етнокультурний зміст. 

Друге питання пов'язане з тим - на скільки концепція «нації громадян» буде адекватна інтересам етнічних і релігійних громад, культурно-мовних меншин? Як уникнути ексцесів націоналізму і ксенофобії при реалізації національно-державного порядку? 

Основне завдання при побудові толерантної моделі національно-державного будівництва полягає в тому, щоб національна єдність досягалося не шляхом примусу або виключення всіх «непридатних», а шляхом переконання і усвідомлення зацікавленості в необхідності нації. Фактично мова йде про створення такої моделі державності, яка здатна ефективно захищати індивідуальні та групові права всіх громадян незалежно від їх національної, релігійної або расової приналежності. А це можливо тільки через складну міжкультурну, міжетнічну дискусію, яка вимагає глибокого розуміння, колосального терпіння і чималих зусиль. 

Держава ефективна лише тоді, коли в її соціальний фундамент закладений необхідний мінімум внутрішньої солідарності та консолідації. Іншими словами, нація покликана забезпечити ефективність держави в умовах економічної і культурної глобалізації. Саме внутрішня консолідація дозволяє зберегти конкурентоспроможність, ефективність держави, захистити національні інтереси і права своїх громадян. Тому важливим елементом суспільної дискусії в ході національно-державного будівництва повинно стати адекватне розуміння сучасної ролі «нації для держави» та «держави для нації». 

Питання третє - як можна використовувати спільність історії і наявний унікальний досвід міжнаціонального діалогу на пострадянському просторі? 

Думаю, що багато хто з присутніх погодяться зі мною в тому, що протягом попередніх десятиліть, величезну, унікальну і ще не до кінця усвідомлену роль у збереженні дружби і взаєморозуміння між нашими народами зіграла пам'ять про спільну героїчну боротьбу з фашизмом в роки Великої Вітчизняної Війни. 

Це був той фундамент, який дійсно об'єднував цілі покоління наших людей. Це був той приклад, на якому виховувалося взаємна повага та уявлення про «добро і зло». Це був той «запобіжник», який ефективно стримував риторику навіть найзапекліших радикалів у вибухонебезпечних ситуаціях кінця 80-х - початку 90-х років. 

Не випадково, саме в цьому історичному фундаменті сьогодні намагаються пробити «дірки» і зробити «тріщини» всілякі неонацисти та етношовіністи. Саме з ревізіонізму, з виправдання і героїзації нацистських злочинців, з реанімації нацистських гасел і символів - починається їхня ідеологія і образ думок. 

Я впевнений, що антинацизм - повинен стати теорією і практикою національного будівництва в пострадянських країнах. А героїчна історія нашої спільної перемоги над фашизмом - повинна стати одним з об'єднавчих елементів у наших міжнародних підходах і взаєминах. 

Дякую за увагу!