Експертні опитування

21 березня 2011

Заяви про кризу мультикультуралізму в Європі – це конфлікт з мусульманським радикалізмом

Лідери низки європейських держав (Великобританії, Німеччини, Франції) один за одним зробили заяви про те, що в їхніх країнах провалилася політика мультикультуралізму. Що насправді стоїть за цими заявами? Чи є альтернатива мультикультуралізму? Чи існує подібна загроза для України? Інститут прав людини і запобігання екстремізму і ксенофобії (ІПЛЕКС) зібрав думки експертів. 

Ірина БЕКЕШКІНА, директор фонду «Демократичні ініціативи» ім. Ілька Кучеріва: «Європа впродовж століть будувалася на принципах культурної єдності, толерантності, рівноправності жінок, поваги до свободи та інших європейських цінностях. Ці цінності її і об'єднували. І масова імміграція допускалася, виходячи з цілком прагматичних причин - комусь треба працювати там, де не хочуть працювати європейці і за ті гроші, за які європейці працювати не хочуть. У результаті в Європі накопичилася критична маса людей, які культурно відрізняються від європейців. А який-небудь виразної політики співіснування цих двох різних культур так і не було вироблено. Почали виникати проблеми. Але сказати, що це крах політики мультикультуралізму, я б не взялася. Все-таки ці культури співіснують поки що більш-менш мирно. Що стосується України, то можна сказати, у нас є проблема деякого ізоляціонізму. Україна майже монокультурні країна. Великих інокулькутурних груп у нас немає. А відмінності в українській та російській культурах на побутовому рівні малоістотні. Є проблема побутової нетолерантності до якихось національних груп, та й то, переважно до тих, які не проживають в Україні ».

Олег РИБАЧУК, віце-прем'єр-міністр України з питань європейської інтеграції (у 2005 р.), голова правління громадської організації «Центр Спільніх Дій»: «Насправді це - конфлікт з мусульманським радикалізмом. У Франції неодноразово йшли дискусії на цю тему. В історії Німеччини та Великобританії є факти, коли їх громадяни - високоосвічені вихідці з арабських країн, що народилися в цих країнах і отримали кращу освіту - в якийсь момент пішли на теракти. Це шокувало громадськість, а політики - це чіткі камертони, що реагують на громадську думку. Другий момент - криза. В часи криз завжди загострюється егоцентризм, країни забувають про правила, про спільний дім і спільні інтереси, і кожен окремо жорстко відстоює власні інтереси. Всі ці три держави зіткнулися з проявом ворожого ставлення до себе представників вузького сектору мусульманства, його радикального крила. Але це - шлях, який не має виходу. Коли під приводом боротьби з радикалізмом переходиться межа і починається боротьба з інакомисленням і іншою культурою - соціальна напруга переноситься на ні в чому не винних людей - правовірних мусульман, які засуджують радикалізм. Іншого виходу, крім мультикультуралізму, для співіснування різних народів немає. Інакше одні починають знищувати інших, і прикладом тому - нацистська Німеччина чи геноциди епохи сталінізму. В Україні проживає більше сотні національностей, і якщо кожна нація почне таким чином захищати свої права, результатом буде глобальна мультикультурна Чорнобильська катастрофа».

Борис ТАРАСЮК, голова парламентського комітету з питань європейської інтеграції, міністр закордонних справ України (в 1998-2000 і 2006 р.р.),: «Це реалії життя. Чи вдасться приймаючій країні домогтися того, щоб у неї інтегрувалися представники інших держав, інших рас? Це проблема серйозна, і вона існує. Говорити про провал або невдачу політики мультикультуралізму, думаю, не має сенсу. Це можуть бути і суб'єктивні оцінки того, що не вдалося зробити. Це може бути і неналежна політика і дії приймаючої країни. Можуть бути й об'єктивні питання культурних, релігійних, історичних відмінностей, які не можна подолати за одне покоління. Немає однозначної відповіді. Всі ці країни в минулому – колоніальні держави, метрополії, які не могли уникнути перетікання мешканців своїх колоній, що і відбувалося протягом століть. І що, століттями проблем не було, а тут раптом виникли? Заяви про провал політики мультикультуралізму - це поверхневі оцінки, які мають під собою скоріше політичний підтекст, а не вивірені наукові дослідження ».

Володимир ЦИБУЛЬКО, політичний експерт, письменник: «У Євросоюзі починає захлинатися ця політика. Скоріш за все спрацював об'єктивний страх перед розмиванням національної ідентичності титульних націй. Той баланс, який існував у Європі в передвоєнний період, порушується великою кількістю мігрантів з країн Африки та Азії. Якщо, наприклад, першу хвилю імміграції з Туреччини Німеччина сприйняла досить толерантно, то вже наступні хвилі є досить серйозними суспільними подразниками. Всі згадані декларації - ніщо інше, як формування базису для закриття кордонів ЄС, підготовка до більш регламентованого міграційного режиму або посилення вимог до отримання громадянства новими мігрантами. Що стосується України, то навіть при своїй бідності ми є прикладом толерантності. Для багатьох націй територія нашої країни є базою осілості - це і кримські татари, і караїми, і азовські греки. Тому нам варто дистанціюватися від таких різких європейських поривів. Звісно, українцям після радянського періоду все ще потрібна реабілітація, але вона ні в якому разі не повинна відбуватися за рахунок інших націй »

Юрій ЯКИМЕНКО, директор політико-правових програм Центру Разумкова: «Головною проблемою, з якою зіткнулися ці країни, став низький рівень діалогу між представниками різних культур, адже в деяких випадках держава навіть заохочувала їх роздільне існування. Очевидно, саме це стало першопричиною недостатньою мірою зв'язків, інтеграції між культурними спільнотами, що створюються внаслідок імміграції, і культурними спільнотами титульних націй. Зрозуміло, що не можна відкидати й інші моменти, перш за все, різні ієрархії цінностей в різних культурах, ступінь їх сумісності. Матриці «міжкультурних відмінностей» могли накладатися на соціально-економічне, майнове розшарування відповідних товариств. Нерівність спільнот за цим критерієм також могло бути джерелом напруженості. Свою роль зіграли і глобальні політичні процеси, конфлікти між країнами, що належать до ісламської або християнської цивілізацій, боротьба з тероризмом і т. д. Але питання, чи міг би розвиток подій у цих країнах бути іншим у принципі, залишається відкритим. Для України ця проблема гостро наразі не стоїть, проте певні зони напруги існують. Так, дослідження Центру Разумкова, присвячені міжнаціональним і міжконфесійним відносинам в АР Крим, засвідчили досить високий рівень відчуження і навіть існування певного конфліктного потенціалу між кримсько-татарським співтовариством і слов'янським населенням півострова. Там також спостерігається брак діалогу, який є дуже важливим засобом взаємного пізнання, розуміння та зближення. Хотілося б, щоб вітчизняна влада і політична еліта в цілому вчилися на чужих помилках, сприяли налагодженню міжкультурного діалогу в Україні, а не розводили представників різних національностей і культур по різних політичних таборах».